frantyszek - Оголошую себе дезертиром.

Нарешті закінчилися свята. І разом з ними на якийсь час, до наступного року, припинилась Друга світова. Ця війна триває й досі. Достатньо було зазирнути до френд-стрічки, щоб побачити це наочно. Триває в умах та серцях, а декого роздирає зсередини. І справа не в якійсь там ідеології. Мало хто з моїх френдів цілком поділяє погляди Бандери чи Стецька (ставиться з повагою – так, бо бились за свою землю, але їхні політичні погляди – це дещо інше). Ще менше тих, хто б симпатизував Сталіну та дотримувався б комуністичних ідей. І здається (на щастя, інакше вмент би вибув з моїх френдів) – ніхто взагалі не симпатизує німецьким нацистам. Проте – читаєш френд-стрічку – у того в діда стріляли оунівці, а той навпаки – згадує «зачистки». І кожний бачить правду лише свого діда. Наші діди-прадіди продовжують свою війну в нас, навіть якщо самі вже пішли до Бога вівці пасти, на соковитих луках Вальгали/ Авалону/ даоського острову Безсмертних (додайте те, що вам ближче і зрозуміліше). Наші діди не відпускають нас. Ми – їхні заручники. Хоча, мабуть, важко знайти людей, які б більше ненавиділи цю світову масакру, ніж наші діди. Обидва мої діди – українець та росіянин – воювали. Вони були звичайними солдатами. Про те, що один з них (ніколи не бачив його живим, не тому, що він загинув на тій війні, ні, просто помер ще до мого народження), про те , що він нагороджений я взнав випадково, просто побачив якусь стару світлину, де він був з медаллю. Де вона згодом поділась – не знаю. У другого нагород було так багато, що його кітель був важелезний, як обладунки середньовічного пса-рицаря. Він був військовий моряк. Воював з німцями й японцями, на Чорному морі й на Далекому Сході. Обидва діди були комуністи. Щоправда, один, після того, як його посадовили за віхоть гнилої соломи (а й просидів небагато – півроку, бо на його щастя Вусатий здох) – відмовився від партквитка й, як мені казали, послав ту владу під три чорти (а радше – на три букви). Другий – навпаки – зберігав той партквиток до самої смерти в 2003 році, залишаючись членом КПРС навіть тоді, коли самої організації вже давно не існувало. І при тому він був національно свідомим українцем (багато в чому саме завдяки йому я, що з’явився на світ в Росії й від матері росіянки, став саме українцем, а не росіянином). Він незрідка дорікав тій, СВОЇЙ, зауважте, владі, за її національну політику щодо українців. Але… в той самий час цілком згоден був з депортацією кримських татар, бо «вони зрадники, вони німцям хліб виносили й білого коня для Гітлера в подарунок відіслали», і щось пояснити йому було неможливо. Більш того він сам (нагадаю – військовий моряк, до МҐБ – тьху-тьху – не мав жодного стосунку) брав безпосередню участь у депортаціях корейців та китайців з Далекого Сходу. І розповідав про це мало не з гумором. Хоча він був добра та м’яка, майже лагідна людина, до того ж інтеліґентна, і, як я вже казав, біль за свій – український народ – відчував як власний. А от чуже горе відчути виявився неспроможним. Так – пам'ять про кривди наших дідів кличе нас. Кличе в нову битву, най, поки що, без зброї в руках. Але я не хочу. Оголошую себе дезертиром. Для мене – 9 травня – день скорботи, пам’яти про убієних, закатованих розмаїтими людожерськими режимами. Це також день коли ми складаємо подяку тим, хто пройшов цю жахливу війну із зброєю в руках, або й просто, пережив її, не втративши свою людську подобу. Але цей день – жодне свято. І більш за все я ненавиджу тих, хто використовує цей день, як ідеологічний допінґ. Коли людей старанно напомповують якоюсь незрозумілою національною пихою. В ці дні мусив перебувати в центрі міста (йдеться про Петербурґ), це пов’язано із моєю роботою. За цілий час не бачив майже жодного ветерана (2008 рік, навіть ті, хто пішов на фронт у віці 18 років, в 41-му, зараз мають більш як 80 років). Зате я бачив якийсь несамовитий і, незрідка, досить агресивний натовп, переважно молоді, прикрашений, наче новорічна ялинка серпантином, георгіївськими стрічками. Бачив асфальт всіяний грубим шаром битого пляшкового шкла. Чув крики: «Росія! Росія!». Так, наче переміг улюблений футбольний клуб. Який все це має стосунок до перемоги над нацистами, і до тих, хто цю перемогу наближав? Все це – ідеологічні ігри й бажання бачити себе, будь що, самими-самими, могутніми, страшними, яких всі поважають… Одним словом я – здезертирував. Я більш не братиму участь в цій війні. Ані діди, ані прадіди, ані батьки, як би я їх не поважав і не любив, мене до цього не змусять. І, чомусь мені здається, вони б мене, врешті-решт, зрозуміли.

Tags: Россия, роздуми

Advertisement

Advertisement